ПОГОНЯ

За Тисменицею є село, що Погонею називається. Протікає там річка Ворона. Ніхто не пам'ятає, коли виникло село, але з діда-прадіда розповідають, що ще за тих часів, як татари плюндрували українську землю, при шляхах були такі вартівники, що давали знати про напад чужинців.
І люди ховалися, де хто міг: по печерах, по лісах, по горах, Але одного разу татари напали якось так раптово, що завчасно ніхто не міг сховатися. І почали з села утікати від нападників жінки з дітьми, старі діди та баби, бо чоловіки всі загинули від шабель татарських. Не одну та не дві години тікали люди, але татари напали на слід і гналися за ними. Довго йшла ця погоня, і люди так заморилися, що падали під ноги коням, а татари скручували їм руки і прив'язували до сідел, аби гнати в неволю.
І побачили люди, що не втекти від погоні, не сховатися у чорних лісах, не зустріти більш ніколи своїх синів, чоловіків, наречених. Почався у чистому полі плач великий, а татари вже ось-ось мали настигнути ту юрбу.
І раптом із беззахисного натовпу назустріч татарським вершникам кинулася незвичайної краси дівчина. Всі аж ахнули від здивування, а вона, не зупиняючись, бігла до бусурманів. У довгих дівочих косах, темних, як ніч, була заплетена голуба стрічка. Коли до вершників залишилося кілька метрів, дівчина рукою зірвала з коси стрічку і кинула її коням під ноги. Враз там зробилася річка. Була вона чорною, як ворон, що вже літав над беззахисною юрбою і люто крякав.
Татарські вершники заїхали у воду, але швидка течія огорнула їх, коні іржали, билися у воді, бо мулисте дно ловило їх і затягало під воду. Жоден нападник, що потрапив у річку, не виїхав на протилежний берег і не повернувся назад.
Гострі стріли вп'ялися в молоде дівоче тіло, і вона впала на зеленому березі річки. Люди сховалися в лісі, а коли татари відійшли, вони повернулися на те місце, де лежала з пробитим татарською стрілою серцем, з розпущеними косами чорнява галичанка Там і поховали незнайому рятівницю. На могилі посадили плаку чу вербу.
Вирішили люди вже не повертатися до свого спаленого татарами села, а оселитися над річкою, яка їх врятувала. З того часу село називають Погонею, а річку - Вороною, бо й досі вода в ній чорна.

Цему дуже-дуже давно, як прийшов з татарвою якийсь їх паша, недовірок Буньо. Прийшов він у наші краї з великими ордами та під Завіловим стяв му князь Роман Галицький голову. Голова упала у один бік, а тулуб-у другий. Тоди стала голова котитися. Брови у тої голови були такі довгі, що очі скризь цих дивитися не могли. Та якраз підняла желізними вилами ті брови на стятій голові, і голова подивилася із Могилок на Городище, то ціле те місто запалося. Тогди ще Тисмениці (міста) не було і аж вибудовали, як Городище запалося. Голова котилася усе дальше та дальше. Козаки гнали за нев. В Товмачі товмачили її 70-ма язиками, - звідти місто Товмач, - та не могли її розтовмачити. Голова докотилася аж недалеко до нашого села теперішнього; тут пасла баба товар та пряла куделю. Голова каже до баби: "Сховай мене!" Баба сіла на голову, а тим часом козаки перелетіли. Лишився лишень один, якійсь п'яничка, за полком позаду, та зігнав бабу з місця, а голова покотилася з-під баби. Догонив козак голову аж у лісі, та тут її на мак розсік. Поховали потім козаки її у могилу, де стояв давніще монастир, бо інакше була би лиха багато по світу творила. Та й тому-то і назвали наше село Погонев, бо тут голову дігнали.