СТРИЙ

Наші вітці та матері приповідають, що в одного багача вкрав хтось гроші вночі. Він зачав бігти за злодійом і догнав братиного сина, що ніс товпичу соли в якісь хустині. Стрик його догнав на березі тої ріки і замордував на смерть. Відтоди зачали називати ріку Стрий. А на тім місци, де вбив стрий братанка, роб'ят люди наміт, або інакше могилу. А то так хтось іде, то на тото місце виломит пруток та на могилку верже. Як намечут велику купу, тогди запалюют і наново намітуют могилу.

Розповідав мені прадід, що ту, де наше село, колись были великі густі ліси. А люди жили нижче. Та по нашому краю пронеслася страшна вістка: йдут ординці. Вони все нищат, палят, грабуют. Почали всі втікати. Пішли догори ріков Стрий усе выще й выще, і від того, що люди стали жити вище, село назвали Выжлів.
Он там, бачите, высока гора. Навесні і влітку шумлят на ні зелені яворы. Тому й Явірником назвали. Через ту гору ходили наші люди в Тухлю, Славсько, Лавочне торгувати, бо через ті села вів торговий шлях.
От пішов туда наш один чоловік сторгувати соли. Повертався назад через Явірник. Перейшов гору та й сів відпочивати, бо змучився. А недалеко пас волы братів сын. Підійшов хлопець до нього і чи то не впізнав стрия, чи такий уже захланный быв, та й питає:
- Що ви несете?
- Золото, - пожартував чоловік.
Хлопець мав палицю і вдарив його по голові, та й убив. Дивиться в торбу, а там - сіль. Недобре йому стало. Придивляється краще, а то його стрий. Та не вернеш уже людину. Поховав його. Лиш закінчив насипати могилу, а відты почало бити джерело. І назвали його Стриєм. Струмок выріс у ріку.
Стрий тече через наше село Вьгжлів.
А вже десь тридцять років, як перейменували наше село на Верхнячку за те, що вище в горах від усих инчых.

За ріку Стрий є бесіда така, що вибралися стрий і братанич в дорогу та захотілося їм в дорозі води. На місци, де нині випливає Стрий, була керничка. Отже, коли стрий схилився пити воду, братанич всадив єго до керниці, з якоїсь там злости помстився. І відтоді виляла та керниця, і.з того русла постав Стрий. Випливає з Вижлова.

Ходили ми з татом до Сможі купувати воли. Поки тато щось там робили, а мене лишили коло биків. Вони були спокійні, скубли траву нидалеко від ярмарку, а я стояв та й слухав, як старший чоловік оповідав жонам і хлопцям про наші ріки Стрий і Опір.
Було, каже, колись два брати. Старший такий поміркований, розважний, а менший прикрий, раптус горячий. Ни любив подумати, що завтра буде, аби му лиш нині добре.
Зібралися они оба десь у дорогу. Хотіли подивитися, який-то світ там далеко на долах. До того часу вни жили під горов Явірник на граници з Закарпаттям. Та перед дорогов усе треба файно відпочити. Старший каже:
- Лігайме, брате, спати, бо завтра щи досвіта треба встати. Дорога далека, буде тяжко йти. Місця низнані.
- Ти лігай, як хоч, а я ще побігаю, подив'юся з гори, як буде сонічко йти на ніч.
Помчав, аж вітер за ним знявся. Спати ліг пізно і ни коло брата, а окремо. Набігався та й уснув твердо на другім боці гори, що й ни чув, коли старший пробудився. Тот кликав го і, шукав, а тогди зайшла го думка, що молодший, певно, сам уже повіявся і пішов, вибираючи зручні місця, такі рівні долини помеже горами, геть загнув півкруг аж попід Турку, дале завернув на Кропивник, Довге, Корчин...
Молодший схопився, а сонце гет-гет високо на небі - старшого брата нема. Зірвався - і впрост почерез гори, дебрі і скали пре, шумит, пінится. Ледви догонив старшого якраз там, де вінь мав уже вибиратися на широку рівну долину. Вперся тому в правий бік, хопився руков, бо далі вже сам і сили ни мав іти.
- Но, та ци вгадаєте, молодички, - питався тот старший чоловік, - як тим братам на имня було?
- Тот, що попід Турку йшов і дале на Корчин, то Стрий.
- А молодший?
- А тот другий - то Опір.
- А ни повісте, що далі боло з тими братами, - запитав я того чоловіка.
- Можу й того повісти, як так хочете. Брати Стрий і Опір мали якогось родича, називався Дністер. Та й вони оба до нього поплили. Дале разом уже аж туди, де збиралися води майже з усьої України, до Чорного моря.
Люде полюбили розважного старшого брата, побудували над ним місто, і то ни малийке. Може й ти,хлопчику, знаєш яке?
- Знаю. Та то Стрий. Колись дідо возили до Болехова луб'я продавати, брали мене з собов, і я тогди був у тім місті... ...Вернулися тато, і ми пігнали волів на Погарь.