РІЧКА СЛАВКА

Напали на наше село татари. Село спалили. Людей одних повбивали, а других пов'язали та й гнали в неволю. Захопили вони в неволю й дуже гарну дівчину Славку. Вивели її над Ялинковате. Обернулася Славка, подивилася на свої гори і каже татарам: "Не піду я дальше, бо не зможу жити без своїх гір і потоків. Уже краще я вмру тут". Загомоніли бранці, підводячись з землі і підходячи до дівчини. Ніби й не чули ударів татарських батогів. Та якось несподівано підбіг косоокий татарище з перекривленим від люті лицем, замахнувся з усієї сили шаблею і покотилася, зрошуючи кривавою росою рідну землю, голова дівчини.
Заплакали бранці. Надворі стало темно, пішов дощ, а від голови дівчини волосся, розмите дощовими водами, хвилястим жмутком витягнулося в долину, туди, де дотлівало село. У синіх, як погідне карпатське небо, очах дівчини відбився засліплюючий спалах блискавки, страшно ударив грім, аж земля здригнулася і гори застогнали...
Там, де стояв татарин, що вбив дівчину, лишився лише камінь. А з того місця, де лежала голова дівчини, з глибокої нори звивистою смужкою, як розплетена коса дівоча, задзюрчав потічок. Збираючи своїх братеничів і сестричок - Шаленого і Решітського. Малу Славку і Хащованського, Габійового і Гурдзанського, Павлюківського і Бильньового, Топільного і Погорецького (то потоки, що впадають у нашу річку), він скоро виріс у ріку, яка понесла свої води між горами до брата Опору, щоб з'єднатися з ним і своїми хвилями змити ворожу нечисть з рідної землі. А люди назвали ту річку Славкою.