ГОРА ПЛЕЧІ

Над Раховом височить гора Плечі.
Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все виносять на плечах. Навіть кінь туди не вийде - гора дуже крута.
А може, тому така назва, що подібна на людські плечі. Вона не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній - квіти й квіти.
В народі ходить повір'я, що гора була такою, як усі інші - розлогою, з рівниною на вершечку. І легко можна було вибратися туди.
Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, а інакше - босорканя. Такої, мабуть, ніде в Карпатах не було. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала: дітей умертвляла, худобу наврочувала. А хто шанув її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.
А мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати.
Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.
Одного разу вдосвіта розбудила босорканя синів і посилає по дрова:
- Принесіть по в'язанці, - каже, - та самі не трудіться, а дроворуба пошукайте, від нього й відберіть.
Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс.
У лісі справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів припочити.
- Що маємо чинити? - питає один брат другого. - Забрати дрова - лихо зробити, не забрати - матері не догодити.
- Звідки їй знати? - відповів другий. - Принесемо їй дров, та й уся біда.
Босорканя з хати не виходила, а все бачила: дивилась у відро з водою, там, як у дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розсердилася вона за той непослух і надумала люто їх скарати. Принесли хлопці в'язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:
- Будьте прокляті! - залаяла їм. - Вітрами станьте: північним і південним, щоб ніколи разом не були, а в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, не я!
Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні сторони розлетілися, потім один одному назустріч неслися.
Загадали брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору, один - із півночі, другий - із півдня. .
Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.
- Синочки, не робіть цього, бо гору зрушите!
Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, щосили на гору напирали. Зрушилася гора, й хату почало присипати.
Гадала босорканя втекти, але не встигла; присипало її землею, камінням, потім знову землею.
Багато-багато віків відтоді минуло. А брати-вітри все ще не вгавають: ні взимку, ні влітку, ні восени, ні навесні. Все зустрічаються на Плечах.
Шумить трава, хилять свої голівки нечуйвітрн. А взимку на вершині завірюха й завірюха. Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босорканю. Аби не ожила, людям зло не робила.