ГОВДЯ

У горах Карпатах багацькі слуги дві тисячі овець випасали-стерегли. Літо видалося грибним, а вівці, звісно, лакомні дужо на теє. Полонина просторою була, вздовж і впоперек ні кінця, ні краю не видать. Ліси дрімучі, поляни квітучі. І знову поляни, і знову ліси. І так нескінченим ланцюгом.
Вівчар, що носив ім'я Говдя, теплої літньої днини сів на поляні й, зморений працею важкою, заснув солодким сном. Поки було тихо довкола, доти й овечки не блеяли, скубли собі зелену травицю. Та з Чорногори наповзла чорна хмара, обплутала верхи, і враз заплахкотіли блискавиці, вдарили громи, нашкереберть пішли столітні дуби. Вівці з переляку-переполоху та й у ліси тії подались. Але замість того, щоб мирно перестояти в чагарниках, вони все йшли та йшли, та все далі та й далі. Гриби манили їх.
Говдя прокинувся від сновидіння. Приснилось йому, що з дівчиною-красунею купається, але якийсь хлоп'яга зверха як турне каменюков в плесо - так вся водиця розтеклася. Тут він і схопився. Але що це? Овець і близько не чути, сам мокрий, вода дзюрчить з одежини. Він сюди, він туди - овець не чути, не видно. Хоч би один дзвіночок подав знати, хоч би одна овечка заблеяла, так ні. Пішов Говдя в розшуки, натрапив на слід і зрадів. Але радість передчасною була - не відшукав Говдя отару, заблудив у темних лісах і не вернувся більше в маєток панський. Не вернувся, бо й так знав, що голова на дривітні буде стята, якщо прийде без овець.
Вийшов на вершину гори. Думав, звідки побачити десь вівці, але їх ніде не було. І сів на пень-колоду, заридав. Всі сльози виплакав, а їх було так багацько, що утворили на горі озеро.
І понині те озеро виблискує плесом, усміхається навпроти сонця. А коли йдуть дощі, воно витікає через верх. І люди кажуть, що Говдя плаче, слізьми гори обмиває і овець шукає. А гору, де озеро стало, люди Говдею назвали.