РІВНЕ

Легенда о городе Ровно

Эта прекрасная легенда пришла к нам из четырнадцатого века. Легенда повествует о силе большой и настоящей любви и о том, на что способен человек ради единственной любимой женщины.
Итак, в те далекие времена на территории Киевской Руси жил один князь по имени Велислав, человек благородных кровей и мужественного характера. Однажды, как это случается с совершеннолетними зрелыми для любви юношами, он увидел прекрасную девушку и безумно в нее влюбился. Но она отказалась быть его женой до тех пор, пока он не завоюет для нее сто городов и селений.
Храбрый юноша решил добиться любви возлюбленной во что бы то ни стало.
Он собрал войско и пошел завоевывать города. Прошло несколько лет, уже было завоевано девяносто девять городов и селений. Юноша был уставший и измотан, силы его были на исходе. И только сильная любовь к девушке и желание обладать ею не позволяли бросить все и отказаться от данного ей слова.
Через много дней похода по лесам и болотам он вдруг увидел небольшую деревушку, которая пряталась посреди густого леса. Вот она и стала ровно сотой по счету из всех завоеванных Велиславом городов и селений. Отсюда и пошло название города Ровно.
Сдержал настойчивый юноша данное слово, вернулся из похода и женился на своей прекрасной девушке.

Молодим я пересвідчився, що вся ця легенда – чистісінька правда. Але вірять в неї тільки ті, хто, як я, бачив диво на власні очі.


Колись, там, де зараз тролейбуси бродять сновидами, як собаки, причеплені до дротів – колись ті вулиці були чистим полем, а на місці невеликого нічим не знаменитого району міста без назви було село.

Біля села стояв тихий, сірий хутір діда Євгена. Були, мабуть, в діда і діти десь у світі, може, ще яка рідня була – бо прийшли ж якісь люди його ховати. Не знаю, але в той час, про який мовиться, жив він сам-один, старий, немічний, безсилий.

Кажуть, був у діда норов лютий, кажуть – був він занадто розумним, і ще кажуть, що трохи відьмував. І як лишився сам ніяка добра жінка не приглянула його, і ніякий добрий чоловік не нарубав йому дров.

Став дід сумувати, захотілось йому теплого людського слова, захотілось комусь розказати те, що бачив за життя. Якось біг малий хлопець повз хутір, дід його прикликав, погодував яблуками, посадив біля себе на лавку, грітись на сонці. Тільки дитя боялося діда, не їло яблук, мовчки надутий сидів і махав ногами. Більші хлопці смілись і дражнились а дівчатка з вереском тікали.

Немічний старий пробував йти до церкви, бродив селом, як блаженний, тільки ні одна душа йому не поспівчувала. Кожен був своїм зайнятий і єдині, хто помічали дідового потертого сірого кожуха, то були пси.

Потім він вже настільки впав на силі, що не зміг ходити. Онуки з далекого село час від часу приносили харч, але навіть в хату до нього не йшли, бо боялись діда. Пройшло літо, настала осінь, за нею прийшла зима. Минули свята, розтав сніг і знов виносили плуги на поле, співали пташки, сміялись дітки, і бабці усміхались сонечку.

Тоді й знайшли його хаті – замерз зимою.

Зібрались його дорослі діти, поховали, стали ділити спадок і сваритися через меблі, ікони, якесь золото, та навіть через кожне дерево в садку пересварились. Врешті, хату розвалили, дерева порубали, навіть зруб старого колодязя розібрали, бо нащо мав стояти сам? Та ще й над сухою землею, - бо сам колодязь давно вже закидався паліччям, сміттям, так, що коли забрали зруб, то й сліду від нього не лишилося.


Тільки не дарма плели, що дід відьмував – він закляв свій колодязь. І відтоді його глибока шахта відкривалась людям в ту мить, коли зла сила звертала їхнє життя, щоб людна, як божевільна, не бачила нічого і гналась, як замучена мухами корова прямо в пащу смерті.
От тоді, коли життя не миле, коли ти з усіма сваришся і здається, що нема в тебе жодного друга, коли ти ніби чиниш правильно, а виходить тільки гірше – тоді проходячи вулицею, де сто разів ходив – мусиш встигнути зупинитися на самому краєчку темної широкої шахти.... і я обмацував асфальт, кругом його краю, опускав руку в низ, звідки вогко піднімалось щось густе обтягуючи долоню, кидав камінці і рахував, поки не чув слабенький плескіт.....

Впервые город упоминается в 1283 году как город Галицко-Волынского княжества, однако местные археологи утверждают, что город на 250 лет старше. Во время раскопок в центральной части города были найдены остатки зданий, оружие и керамическая посуда, датированные 10 веком, являющиеся доказательством того, что городу Ровно больше тысячи лет. Сейчас археологи продолжают искать легендарную арку, изображенную на гербе Ровно.

Существует несколько версий происхождения названия города, по одной из них назван он так из-за расположения на ровной низинной местности, в исторических документах город также упоминается как Ровенск, Ровное. Другая версия основывается на наличии у поселения мощных оборонительных рвов, заполненных водой, поскольку в прошлые столетия существовало даже городское предместье под названием Заровье.

Герб Ровно

Башня символизирует город Ровно, у которого въезды с трёх сторон. С четвертой стороны в давние времена город обмывался сравнительно многоводной тогда рекой Устя. Голубой цвет символизирует красоту и величество, серебряный – невинность и чистоту, зёленый – надежду, радость, полный достаток, щедрость.

Еще по одной версии, название связано с князьями Острожскими — город Ровно был приобретен для ровного счета и стал их сотым владением!

Назва походить від слова рів, рови, якими був оточений рівенський замок, що знаходився в долині річки Устя. Як бачимо, в документах з 16 ст., оселя ця виступає під назвою Рівноє — Рівне, коли то волинський землянин Іван Дичко продав село своє в Луцькому повіті на ім'я Роноє князю Семену Василевичу Несвицькому. В 1707 р. Рівне згадується в „Днєвнику і путєвих замєтках кн. Б. Куракина" під назвою Ровное (по польськи РУВНЕ, по-українськи РІВНЕ). Вивчення старих укріплень старого рівенського замку стверджує припущення, що головними оборонними фортифікаціями були рови і вали, якими був оточений цей замок, положений в підмоклій долині р. Устя. Словник І.Сташевського з 1959 р. подає „Rowne" — назва ця не означує рівне поле, як випроваджує Брікнер, але утворено кінцівку „но" до назви Рів. Підтверджується це також вимовою цієї назви місцевими селянами — Рівне, до Рівного і т.д. Місто положене над р. Устєм, яка творила там великий став. За переписом 1857 р. в м. Р. було 7,000 жителів і 551 домів, 230 крамниць і складів і 34 інших торговельних підприємств, 200 постійних ремісників і 150 ремісників сторонніх, кілька ремісничих фабричок, багато гостинниць — заїздів, кілька ресторанів і столових, кафе (Т. Стецкі, „З бору і степу"), 4 православні церкви (дерев'яні). Найстаршу з них побудувала в м. Рівному Марія Сімашкова-Рівенська в 15 ст., згадується там церква ще в 1680 р. і 1637 р., друга Успенська з 1731 р. третя Св. Степана з 1848 року.

На перший погляд, Рівне — звичайне провінційне місто, яке волею долі стало “столицею” однієї з областей України. На перший погляд, нічим не визначне, але це лише на перший погляд…

Дуже часто про Рівне можна почути, що “непримітне село”, де всі один одного знають. І справді, за всю 725-річну історію біля Рівного не відбувалось грандіозних битв, тут не перекладали Євангеліє, воно не було центром князівства і тут немає середньовічного замку. Однак в історії нашого міста були події, які роблять Рівне унікальним, несхожим на будь-яке інше місто на Землі.


Місто трьох столиць
У найтяжчі для України часи Рівне тричі ставало столицею. Вперше це сталось на початку минулого століття, коли під натиском більшовиків Директорія Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою була змушена залишити Київ. Тоді столицю перенесли до Рівного, де на залізничній станції стояв вагон з урядовцями. Про той час залишилась приказка: “Під вагоном — територія, у вагоні — Директорія”.
У ті ж буремні роки Рівне оголошують столицею вдруге. Бунтівний отаман Оскілко проголошує наше місто столицею України. Але, як і першого разу, — ненадовго.
Утретє наше місто стає столичним містом волею окупанта. У 1941 році на окупованій німцями території створюється рейхскомісаріат “Україна” зі столицею у Рівному. Випускались навіть власні гроші. Після війни місто стає одним з обласних центрів УРСР

Симон Петлюра і російські царі…
У місті є вулиця і пам’ятник Симону Петлюрі, адже цей визначний український діяч бував у Рівному. Відвідали наше місті й імператори.
Першим побував у Рівному російський імператор Олександр ІІІ, коли їхав з інспекцією на будівництво Тараканівського форту. У місті він заклав перший камінь під будівництво цегляного Свято-Воскресенського собору. У народі ще довгий час храм називали Олександрівським.
А от про перебування у Рівному імператора Миколи ІІ майже немає відомостей. Достеменно відомо, що імператор гуляв вулицями Здолбунова, звідки відправив до Санкт-Петербурга телеграму: “Посетил Здолбунов. Город грязей”. Оскільки Микола ІІ їхав потягом, то можна припустити, що через Рівне він також, як мінімум, проїжджав.

Вулиці з гумором
Чи задавали ви собі коли-небудь питання: чому та чи інша вулиця має саме таку назву? У цьому плані, з уявою та почуттям гумору у рівнян було все гаразд. Вулиця Кавказька, наприклад, носить свою назву не з часів СРСР, як свідчення дружби з народами Кавказу. Це її споконвічна назва. Рівняни, бачте, так хотіли мати власні гори, що “Кавказом” називали горби, де був єврейський цвинтар (за будівлею нинішньої облдержадміністрації). От так і вулиця стала Кавказькою.
Схожа історія й у вулиці Шкільної. Майже у всі часи, до Другої світової війни, у Рівному проживало багато євреїв. На цій вулиці знаходились синагоги, при яких діяли школи. Тому-то й вулиця отримала назву — Шкільна. Донині збереглись старі назви вулиць Тиха, Ясна, Видумка та інші.
Цікаво у XVIII-XIX століттях називались у Рівному квартали. Якщо з кварталом “німці” все зрозуміло, бо там проживали здебільшого німецькі поселенці, то з кварталами “Америка” та “Воля” не все однозначно.
“Америка” — це частина міста, між залізничним вокзалом і пивзаводом. Найпоширеніша версія назви, що перший будинок тут спорудили українці, котрі повернулись з еміграції з Америки (США чи Канади). Що ж до “Волі” (район пивзаводу), то першими поселенцями цього району нібито були випущені з тюрми на волю злочинці.
А ще у Рівному, в різні часи, жили, працювали та творили: Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, Улас Самчук, Олена Теліга, Володимир Короленко.
У день народження міста, якому нині виповнюється офіційно 725 років, важливо пам’ятати про його цікаву історію та не забувати про те, що ми, сьогоднішні, — це історія Рівного завтра. І цю історію ми пишемо щодня…