СИНЕВИРСЬКЕ ОЗЕРО

В давні-давні часи у місцях, де зараз розташоване озеро був лише великий мочар, і жили коло нього богатирі. Жили вільно серед прекрасної природи, полювали на оленів, вовків, рисей й ведмедів, розводили домашню худобу. Але чомусь вони страшенно вимирали, доки не зостав один-єдиний з-поміж них, на ймення Синевир.
Та й минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські голоси, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому.
Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися. Якось всеможні боги обрали собі цей забутий куток землі своїм осідком, тому й повернулися до богатиря непривітним обличчям.
Раз повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чілі, ні бика. Лише по слідах від могутніх ратиць та ніжок любої доньки, що вели до мочара, пересвідчувався, де мав би шукати. Довго блукав безцільно темними лісами, тоскно згадував, а втомившися, на камінь сів і не зводив очей із того місця на мочарі, яке блищало. Потім устав і велетенською силою рук ламав каміння, близькі скелі й кидав туди, де загинули, як йому здавалося, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав величезний камінь, але раптом ударив із-під скелі могутній струмінь води, підхопив Синевира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало.

Як і кожна цікава місцина в Карпатах, озеро Синевир має свою історію, тісно обплетену легендами та переказами, звичайно ж, пов’язаними з нещасливим коханням. Так, місцеві жителі розповідають, що колись неподалік жив граф, який мав красуню-доньку Синь. Донька, гуляючи околицями графського маєтку, зустріла пастуха Вира з сусіднього села. Вони покохали одне одного, почали потай зустрічатися. Але від людей нічого не сховаєш, і незабаром граф дізнався про стосунки своєї доньки та простого пастуха. Звичайно, він не зрадів тому, бо, як і кожен заможний чоловік, для свої доньки бажав обранця відповідного рівня, а тому наказав слугам вбити Вира. Вірні слуги підстерегли пастуха і скинули його з високих скель. Синь, про все дізнавшись, довго плакала на тому місці – із її сліз і виникло озеро, яке люди на честь закоханих назвали Синевир.

Одна з легенд, що літає сивою пташкою над нашими горами, розповідає, як в улоговині, де зараз красується Синевирське озеро, поселилася молода подружня пара - чоловік та жінка.
Втекли вони від батьків, які ворогували між собою, аби знайти сімейне щастя, злагоду, радість. Збудували сяку-таку хатину спільне гніздо. Тихо й сумирно жили. Їхніми сусідами були стрімкі гори, вкриті лісом, темні урвища.
Господар Вир був кремезний, як карпатські буки, мудрий, як матінка-природа, а сильний, як велетень. Дружина радувала його своєю ніжністю і красою. Очі в неї були, мов волошки, напевне, тому й звали її Синь. Дивлячись у бездонні сині озерця, Вир бачив світильник добра, якесь божество, що наповнювало зміст його життя.
Не раз, бувало, сиділи біля струмочка, що протікав біля новозбудованої домівки, вдивляючись один одному у вічі. Хоч поблизу нікого з людей не було, та закохані не почувалися самотніми. Прислухалися, як гомонять гори, як співають дерева, як стогнуть на світанні, особливо після зливи, камені-валуни. А струмочок дзюрчав-шепотів: "Живіть щасливо-о-о..."
Одного разу Синь і Вир проходили біля великого каменя, що примостився неподалік потічка. Їхню увагу привернув дивний корінець, який виглядав з-під дерна. Скуштували вони корінця, що був, як не дивно, солодким.
Невдовзі у молодих народився синочок, у якого очі були сині-сині, як у батька й матері. Волосся золотаве, мов сонечко в небі. Назвали його Озерній. Часто приходили щасливі батьки із дитям до того місяця, де знайшли солодкий корінь. Здивувалися, коли через деякий час на тому місяці виросла червона калина.

Кажуть, що на самісінькому дні Синевира живе русалка. Давним-давно вона покохала гарного гуцула. Але водяний був проти їхньої любові, й «горою струмки він гірські загатив, щоб доню у вирі сховати».
Перш, ніж назавжди розлучитися з коханим, Русалка загадала останнє бажання. Водяник хотів-не хотів, та все ж виконав останнє прохання доньки — зачарував озеро.
Чари ці збереглися й досі: коли якась дівчина нап’ється синевирської води або вмиється нею, «русалки кохання і краса в ту ж мить приданим для дівчини стануть».