КОЗАКІВКА

Ту трохи далі є рівне місце з лісом, його називают Ілемня. Там було село Добра Воля. Люди жили собі в ньому вільно і добре, поки татари не напали. Вони ту великого зла наробили: всю Добру Волю спалили. Жінки з того села перебули то нищастя на горі, що відтогди називається Жінський.
А якась запізнила вчасно сховатися та й втікала від татарина з малийков дітинов на руках. Вінь гнався коньом за нев. Вна вже зовсім ни могла втікати, положила дітинку у високу траву: гадала, що вінь ни ввидит. Татарин надлетів коньом і пробив дітинку списом. То місце називаєся Полянки. Жінка втікала далі в ліс, а той коньом за нев. Вона впала і спрєталасе під колоду. Татарин став коньом топтати її, а потім добив нещасну над Полянками.
Татари були дуже люті, бо як ішли сюди, то наші, де лиш могли, нищили тоту саранчу, били їх. Тому й бойками нас називають. У однім місці з обох боків на дорогу позвалювали багато смерек. Цілу купу нарубали, щоби тоти ни могли пройти далі. Татари над'їхали та й: \
- Гов! Башта!
- Ту ни перейдеме.
Відтогди то місце називають Баштою.
На одній горі коло нас тогди ховалися люди й з Болехова. Тому на ню кажут Болехівський Плай.
Коли вже татари пішли, ті люди з Доброї Волі, що лишилисє живі, побудувалисє вже ту. Першу хату поставили на Горбі. А село стали називати Брєза, певно тому, що стояло на березі, чи чому-хто знає. Є ще й вирьх Брєзин.
Ни єдно нищастє перенесла Брєза (казали й Бряза). На холеру вімерли були люди, що лиш три родини в селі лишилосє. Та й то се минуло.
У сорок четвертім році, як уже вігнали німців, зайшов оден полковник радянський, по-нашому файно говорив, мав мапу, став, де дві дороги розходятьсє (одна вверх, а друга на село Либохорю в Скільськім районі), та й питає:
- А котра то гора Козаків?
- Он тота, - показали люде.
- А чого її так назвали?
- Та колись давно ту запорозькі козаки зайшли були, і якийсь час там кілька їх жило, ну й відтогди так кажут, - відповів голова сільради.
- Як так, то ваше село від сьогодні буде називатися Козаківка.